СДМ

Step 15

Христос посеред нас: Християнський стиль життя: як християнство преобразило и доповнило віковічні українські традиції; християнський стиль життя освячує буденність і святкування і кличе до поєднання у вселенській (католицькій) спільноті; християнське освячення традицій, яке поєднує в любові, і забобонні звичаї, що руйнують і роз’єднують .  Берегти присутність Христа серед нас, потурбуватися, щоби буденність і свята не спустошилися («все є, але Христа не має»).

Розпорядок зустрічі:

- Збір
- Привітання та початкова молитва
- Вступне слово

- пояснення для праці в групах
- Праця в групах
- «Вільний мікрофон»
- Підсумок
- д/з
- молитва
- чай і щось смачненьке

Початкова молитва:  молитва розпочинається знаком хреста, молитвою «Царю небесний» та читанням Святого Письма: -

Євангеліє  Мт 5, 13-20

Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди.

 Ви - світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори.

І не запалюють світла та й не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті.

Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі.

Не думайте, що я прийшов усунути закон чи пророків: я прийшов їх не усунути, а доповнити.

Істинно бо кажу вам: Доки перейде небо й земля, ні одна йота, ні одна риска з закону не перейде, поки все не здійсниться.

Хто, отже, порушить одну з оцих найменших заповідей і навчить інших так робити, той буде найменшим у Небеснім Царстві. А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві.

Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне

Вступне слово

Складний і тривалиий шлях розвитку пройшли українські календарно- побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через звязок з календарними циклами (зимою, весною, літом, осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків. Часом їх ще називають аграрними, тобто пов'язаними з певними видами господарських робіт (сівбою, плеканням посівів, збиранням врожаю). Але це вірно лише до певної міри, оскільки значна частина тих звичаїв та обрядів виникла задовго до того, коли наші предки пізнали хліборобство.
Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давнє населення на території України вело привласнювальну форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. Залежно від пори року воно переміщалося з місця на місце, тобто дотримувалося напівкочового способу життя, щоб забезпечити себе достатньою кількістю їжі.
Нині майже нічого невідомо про звичаї людей кам'яного віку (палеоліту, мезоліту). Але це не означає, що жодної обрядовості в них не було. Побут тих народів, чий спосіб життя до недавнього часу відповідав первісній стадії, яку давним-давно пройшли наші предки, засвідчує, що звичаї і обряди, приурочені до початку чи закінчення певного природного сезону, були і в них. У цьому переконує ближче знайомство з обрядовими циклами.
Минали тисячоліття, поки давні люди приручили звірів, навчилися вирощувати хліб. Перехід від привласнювальної до відтворювальної форми господарювання спричинив зміну способу життя. Полювання на звірів змінюється на тваринництво. Збиральництво поступово переростає у хліборобство; замість мандрівного способу життя настає відносна осілість, тривале проживання на певній території. Але первісні форми життя не зникають безслідно, а доповнюють новий господарський устрій. Ця закономірність властива і обрядовості, в якій давні обрядові дійства постійно доповнюються новими.
Паралельно зі зміною способу життя наші предки набували все нових і нових знань. На їх базі формувався певний світогляд як система поглядів на утворення світу, розуміння в ньому місця людини. Її взаємин з іншими людьми та навколишньою природою. Давні люди досить добре усвідомлювали значення природних явищ для свого існування. Ще в дописемний період вони намагалися якимось чином фіксувати свої знання про природу, здобуті у процесі пристосування до неї. Поступово формувалося розуміння впливу різних небесних явищ на суто земні справи людей. Це послужило відправною точкою для виникнення сучасної астрономії. З її зародженням формується система обліку великих проміжків часу, яка базується на періодичності видимого руху небесних тіл (Місяця, Сонця чи окремих планет).
Найдавнішим у багатьох народів був місячний календар. І це цілком природно, адже рух Місяця дуже легко спостерігати навіть неозброєним оком.
Люди зауважили, що повернення Місяця в небесному просторі в одну і ту ж точку відносно Сонця відбувається приблизно через 30 діб; це добре простежується за місячними фазами — різними формами видимої частини Місяця.
Відлік часу за Сонцем послужив основою сонячних календарів. Певний час обидві ці системи співіснували. На території України вже у IV тис. до н.е. користувалися місячно-сонячним календарем, за яким вираховували періоди настання весняних і літніх свят. Така практика дійшла до наших днів. Якщо свята Різдва і Купала, які ділять річне коло на дві рівні частини, визначають за сонячним календарем, то Великодень і Зелені свята — за місячним.
Різні за формою елементи обліку часу пізніше отримали теперішню назву
— «календар», яка походить від латинського слова "саlеndаrium", дослівно —
«боргова книжка». «Календами» латиняни називали перші дні місяця, коли боржники повинні були сплачувати своїм кредиторам певні відсотки. Хоча термін «календар» запозичений, але власне системи обліку часу були відомі нашим предкам ще задовго до його виникнення. З пізніших часів дійшли до нас декілька календарів, які називають аграрними. На них звичайними зарубками позначали будні; косими хрестами, фігурками коней чи вершників — святкові дні; косими і хвилястими лініями — періоди дощів; стилізованими знаками рала, серпа — періоди польових робіт. Одним з таких календарів був керамічний глечик, знайдений у 1899 р. під час розкопок поблизу с. Ромашки на Київщині. Майже через 70 років археологи віднайшли ще два подібні календарі — глечик у с. Малаєшти (Молдова) та чашу в с. Лепесівка на
Волині. Усі три знахідки належать до II—IV ст. н. е.
Але такими календарями користувалися далеко не всі. Астрономічні підрахунки настання того чи іншого сезону здійснювались елітарною частиною населення. До прийняття християнства на території України це були жерці, служителі язичницьких храмів,— так звані «волхви», «відуни», тобто особи, які володіли певними знаннями, але тримали їх у таємниці. Вони й вираховували періоди настання праних сезонів, визначали пов'язані з ними календарні, свята — терміни вшанування язичницьких божеств, яким поклонялися наші предки.
Для більшості населення ближчим був календар, в основу якого покладено вегетаційний період, тобто період активного життя рослинного світу. У наших умовах вегетаційний рік триває від останніх весняних приморозків до перших осінніх. З ним була пов'язана трудова діяльність переважної більшості людей, оскільки знання початку чи кінця хліборобських робіт мало практичне значення.
Разом з іншими системами обліку часу вегетаційним роком почали послуговуватися наші предки тоді, коли їх основним заняттям стало хліборобство. Ознаки такого обліку збереглися і до наших днів. Недаремно синонімом до слова «рік» і нині вважаємо термін «літо». За фенологічними ознаками сформувалася більшість сучасних назв місяців: березень, квітень, травень, червень тощо.
На обидві системи обліку часу — елітарну і народну, що взаємодіяли і взаємодоповнювали одна одну, істотно вплинула християнізація наших предків- язичників. З прийняттям християнства на Русі складається новий календар, упроваджуються нові святкові дати. Частково вони співпадали зі старими язичницькими святами, частково витісняли їх.
Відходили в небуття колишні служителі язичницьких храмів і культів, проти яких, у першу чергу, була спрямована боротьба християнської церкви.
Забувалися назви божеств, на честь яких влаштовували свята наші предки. Та залишалася народна обрядова основа, яка впродовж наступних століть взаємодіяла з християнською обрядовістю. Так складався сучасний народний календар з християнськими датами і обрядами, доповненими прадавніми обрядовими елементами. Таке поєднання називають двоєвір'ям, але у світоглядній системі це вищий ступінь людського розвитку. Поєднання різновидових обрядових компонентів увійшло у плоть і кров українців. Ось чому ми сьогодні не уявляємо собі зими без Різдва Христового, перерядження і куті, весни — без Великодня і писанок, літа — без Зелених свят і клечання чи без купальських обрядів. Уособленням осені для нас залишаються святкування пам'яті Маккавеїв, Успення Богородиці, Спаса, поєднані з обжинковими обрядами.
Кожна пора мала свою важливу дату — кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола. Основні їх фрагменти до певної міри збереглися у календарних циклах зими, весни, літа й осені.
1.Звичаї та обряди українського народу
Кожна нація, кожен народ , навіть кожна соціаль- на група має свої звичаї , що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками .
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми
. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народньої творчості.Саме тому народна творчість нерозрив- но зв`язана з звичаями народу .
Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його істо- ричному минулому.
Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональ-них справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ ,в одну націю
.Звичаї , як і мова ,виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу .
В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків , карається людьми і Богом . Він блукає по світі , як блудний син , і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу .
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України ,як до матері
, що вічно страждає питає :
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась ?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Ми , українці , нація дуже стара і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського пері- оду на Україні .
Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру , а не культуру взагалі . У нас на Україні вже була національна культура , і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної , батьківської культури .
Зустріч Візантії з Україною - це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних , то близьких поту гою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня - без писанки, Святої Троїці - без клечання, навіть називємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети (це великий корж із білого борошна) і яка дівчина не ворожила , чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають :
«А ми просо сіяли , сіяли ,
Ой , дід-Ладо , сіяли , сіяли ...»
Співають подібне і дівчата , ведучи хоровід :
«Ой , дід , дід і Ладо ...»
Все це - наша дохристиянська культура , наша найстаріша традиція. Кутя
- це символ урожаю , писанка - це символ народження сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи - від русалок, мавок, перелесників ...
Купала - це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо - це поганський бог кохання і плодючості .
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні прпадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий врожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка - дружинника князя або й самого княжеча. Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках , що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні це виявляється і у звичайних обрядах , як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі
. Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює її могутньою силою.
2.Цикл різдвяних свят
Але те, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу виражено лиш у зародку, найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов'язаних з
Різдвяними святами. Недаремно в Україні їх відзначали надзвичайно урочисто.
До Різдва готувалися заздалегідь — ще від дня Спиридона (25 грудня). Мили і прибирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова і корм для худоби. Адже всі господарські роботи мали закінчитись до настання святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вили, плуги і т. ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що й він відпочиває.
Уранці 6 січня господар або господиня (залежно від місцевості) розкладали в печі вогонь дровами, які відкладали по одному поліну щоденно, починаючі від дня Спиридона. На Гуцульщині ще донедавна зберігався звичай запалювати «живу ватру» (тертям), на якій варили святвечірні страви.
Залежно від місцевих традицій і достатку родини кожна господиня намагалася приготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них по всій Україні обов'язковими були узвар і кутя.
Родинній трапезі, на яку мали зійтися всі члени родини, передував обхід. Господар з новоспеченим хлібом, медом і маком, а син (чи хтось інший) із запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату і весь двір. Не обминали і стайні, де худобу обсипали диким маком, обкурювали зіллям — щоб відьми до неї не приступили. А в поріг стайніще й затинали сокиру. Скрізь в
Україні в цей вечір вшановували худобу: її годували до вечері святвечірніми стравами. На Гуцульщині, Волині та інших місцевостях для цього заводили до хати, як на Введення за полазника, теля чи вівцю, яких пригощали. Поширеним було повір'я, що худоба у цей вечір розмовляє між собою: може поскаржитись
Богові на свого господаря. “Дідух”
Після обходу урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. Його ставили на найпочесніше у хаті місце — під образами. Ялинка, прикрашена іграшками, увійшла в наш побут значно пізніше. Спочатку її ставили в містах, а лише згодом — по селах. Та прикрашений васильками і калиною різдвяний сніп нам рідніший: він — не лише символ достатку, а уособлення пам'яті про наших предків. Недаремно в народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», «колядником».
Сніп був бажаним «гостем родини». Чи не від імені цього святкового снопа господар, переступаючи поріг дому, звертався до присутніх: «Віншую
Вас із щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї провели ці свята і наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Біг визначив вік».
Слідом за ним вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»).
Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали», пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.
Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала по кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла святковим обрусом. Лиш тоді ставила на стіл святковий хліб («калач»,
«карачун», «Василя»). Поруч з калачем засвічували свічку. Тим часом господар набирав у миску по ложці кожної страви і йшов надвір. Тричі кликав він до вечері то вовка, то мороза, то горобців, то злих вітрів, то чорні бурі. А потім «радив» їм не показуватися до його господи і на поле протягом цілого року. Помолившись і згадавши усіх покійних родичів, сідали до столу.
Своєрідним сигналом до вечері була поява на небі першої зірки, яка сповіщала людям про велике чудо — народження Божого дитяти. Під час родинної трапези всі мусили зберігати урочистий спокій: не галасувати, не човгати під столом ногами, щоб не дратувати невидимі душі присутніх на вечері покійних предків. Для них спеціально набирали в миску по ложці кожної страви і ставили її на підвіконня. Важливу роль під час урочистої вечері відігравала свічка, яка н цю ніч горіла на святковому столі.
Подекуди на Свят-вечір запалювали свічки і на могилах своїх родичів. Ця традиція прийшла до нас разом з християнством. Хоч у давнину робили ще інакше — спалювали на подвір'ї в'язку соломи. У Карпатах ритуальний вогонь аж донедавна запалювали перед обходом двору. Дотримувались цього звичаю і в інших районах України, хоча протягом віків його ритуальне значення частково втратилося. Все ж у культі вогню відображено турботу живих про своїх покійних предків. Чим більшою і щирішою була ця турбота, тим швидше родина могла сподіватися кращого врожаю пшениці, більшого приплоду худоби, щасливого заміжжя молодих, надіятися на міцне здоров'я всіх членів родини.
Коляд, коляд, колядниця...
Цей одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов'язувався з обрядом колядування. Як відомо, діти і дорослі окремо колядували. Якщо діти починали обходити хати з колядою вже від Свят-вечора, то старші колядники — тільки з наступного дня. Парубочі ватаги колядників ходили з великою
«звіздою», дівочі — з ліхтарем, що нагадував місяць. Гурти колядників супроводили переряджені: «коза», «дід», «баба», «циган» та ін.
Підлітки ходили з вертепом; окремо, особливо в західних регіонах
України, ходили з колядою й статечні господарі — збирати на церкву. Отже, у різних місцевостях це дійство відбувалося по-різному. Мали свої особливості колядки, які вирізнялися за походженням. Умовно їх можна поділити на дві групи — народні й церковні. Для першої групи найбільш характерні хліборобські мотиви. В них оспівується дбайливий і розумний хазяїн, у якого незліченні череди корів чи отари овець. У нього сам Господь сидить при вечері. Святі допомагають засівати добірним зерном його щедру ниву. А його жінка — найкраща, дуже роботяща, дає лад усьому господарству. Такими колядками величали господаря та його дружину. В колядках для парубків переважали мисливські та військові мотиви. Про золоті перстні, старостів, дівочу красу і вірність, щасливе кохання колядували дівчатам. Це розмаїття мотивів колядок, адресування їх персонально кожному членові родини вирізняє саме український обряд колядування.
До числа найдавніших належать українські колядки, в яких побутували казково-фантастичні мотиви. У колядках, що виконувалися під час Різдвяних свят безпосередньо у церквах, переважали біблійно-релігійні мотиви з оспівуванням народження Божого дитяти, страждання і мук Богородиці тощо. У
Карпатах першу групу називали старосвітськими колядками, другу — христосанками.
Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку», що приходили до хат з хащів, темряви, добиралися через ріки по хистких містках. Вони несли радісну звістку про всяке благополуччя тим, кого відвідували, їх прихід сприймався за типом послідовних парних протиставлень
«звідси — сюди»: з темряви — до світла, з холоду — до тепла. Деколи в колядках йшлося про переправу через річку (вода у світоглядній традиції українців, як і в багатьох інших народів, розділяє «цей» та «інший» світи, є пограниччям життя і смерті); перерядженими стають після покриття обличчя сажею або одягання маскд, що у багатьох народів є знаком перебування у
«країні мертвих». Отже, і колядники — пришельці з «іншого» світу, світу померлих.
Колядники і переряджені — живе втілення давно померлих предків, авторитет яких був незаперечним. Вони визначали норми родинних стосунків, навчали вирощувати злаки, випікати хліб і т. ін. Свій прижиттєвий досвід вони зберігали й після емері і, отже, залишали за собою право впливати на всі сфери земного життя.
На підставі родинних зв'язків, що існують між живими і мертвими, тобто тими, що «відійшли», складалися відповідні форми стосунків. Одна з них — уявне або символічне запрошування покійних предків на родинну трапезу та їх своєрідне «частування» під час урочистої вечері на Свят-вечір. Друга форма
— сприйняття колядників як живого втілення покійних предків та щедре їх обдаровування. Третя форма — ритуальне годування худоби-полазника як предків у подобі тварини. В українській обрядовій традиції худобу замість першого відвідувача дому вводили не лише на Введення, перший день Різдва, а й на Новий рік чи Василія (14 січня). Завівши до хати вівцю, теля чи лоша, господар начебто від їхнього імені вітався з усіма домашніми, на що ті відповідали побажанням достатку і всіляких гараздів. Але основне полягало у щедрій ритуальній годівлі чотириногого відвідувача стравами від святкової трапези. Усе це — різні ступені одного і того ж явища, яке сьогодні ми називаємо «культом предків». Власне з ним пов'язані всі обрядові дійства, ворожіння, обереги, яскраво відображені у зимовому обрядовому циклі.
Сприйняття предків у подобі тварин є найбільш давнім. Воно відповідає періодові, коли люди полювали на різних звірів, яких з часом сприймали як своїх родичів, предків, міфічних засновників роду. Важливу роль у цьому відігравало вирядження під звіря. Спершу — як засіб маскування — воно було необхідною передумовою вдалого полювання, отже, й забепезпечення їжею.
Згодом з повсякденного побуту мисливців цей ритуал перейшов у святковий, став атрибутом певних урочис гостей.
Щедрий вечір.
Вечір під Новий рік (13 січня) називали «другою колядою», або «Щедрим вечором», або «щедрухою». Очевидно, «Щедрим» його вважали через те, що до вечері під Новий рік подавали більше м'ясних страв, яких не вживали на Свят- вечір. У багатьох місцевостях у цей вечір молодь ходила «маланкувати»
(день у церковному календарі був присвячений преподобній Меланії). Один з парубків перебирався на Меланку. У групі переряджених були «князь»,
«княгиня», «дід», «баба», «коза», «циган» та інші персонажі. Під вікнами щедрувальники вітали господарів з Новим роком, бажали їм усіляких гараздів.
Якщо їх пускали до хати, гості розігрували жартівливі сценки. За ці вітання щедрувальників щедро обдаровували.
Уранці на Новий рік (день, присвячений Василію Великому) ходили по хатах «посівальники». Хлопці-підлітки, зайшовши до хати, посівали зерном і приказували:
Сію, сію, посіваю,
З Новим роком всіх вітаю!
У Карпатах того вечора жінки загадували на вугликах, яким буде врожай.
На маглівницю накладали вуглики, кожен з яких означав картоплю, жито, овес тощо. Якщо вуглик спопелів, то це — на врожай, якщо згас, не згорівши до тла,— на недорід. Подібно визначали і тривалість життя кожного з членів родини. Подекуди в Україні на Новий рік господарі обв'язували дерева в саду сіном, що було на столі на Свят-вечір,— «щоб нечисть не заводилася». Дуже поширеним був звичай спалювати в цей день на городі, в саду чи на воротях сміття, що виносили з хати.
Водохреща.
Важливим був і вечір під Водохреща. У східних районах його називали
«голодною кутею»-, в Галичині — «другим Свят-вечором», «Щедрим вечором». З появою вечірньої зорі, як і на Свят-вечір, сідали до родинної трапези. На вечерю подавались такі ж пісні страви, як і на «першу коляду». Знову чільне місце у вечері посідали традиційна кутя і узвар. У деяких місцевостях набирали, як і на Різдво, в миску по ложці усіх страв і ставили на підвіконні — для душ померлих. Перш ніж сісти до вечері, хату обкурювали ладаном і зіллям, скроплювали всі її закутки свяченою водою, заїдаючи при цьому ритуальним печивом —. паляницею чи пирогом. На стінах усіх приміщень вивішували паперові хрестики або рисували їх крейдою чи тістом, замішаним на освяченій у церкві воді. Після такого обходу господи щільно зачиняли двері й, помолившись, сідали до сголу. Вечеря відбувалася так, як і на Свят- вечір. Але, на відміну від першої, з цією вечерею пов'язаний звичай
«проганяти кутю». Коли сім'я вставала з-за святкового столу, хтось з домашніх вибігав надвір. Палицею чи макогоном він гримав у причілок чи стіну, вигукуючи:
Геть, кутя, з покуття,
А ти, узвар, іди на базар.
Так «проганяли кутю» здебільшого у східних районах України. У
Галичині, зокрема на Гуцульщині, сідаючи до вечері, колись стріляли з пістолів. Цим ніби сповіщали про початок святвечірньої трапези та одночасно, за повір'ям, пострілами відлякували вовків. Після вечері, як і в різдвяні дні, ходили по хатах щедрувальники.
Ніч під Водохреща була сповнена всяких чудес. Худоба, згідно з народним повір'ям, розмовляє між собою. Але той, хто підслухав би що розмов, мусив би померти. Чарівною стає і вода в криницях чи потоках. Ось чому колись старші члени родини не спали в ту ніч. Як тільки проспівали опівночі півні, вони бігли до потоку чи річки набрати цілющої води. За народним повір'ям, той, хто буде першим і замість води набере вина, відразу після смерті потрапить на небо. Набрану опівночі воду зберігали за образами на випадок поранення або тяжкої недуги.
З водою пов'язані обряди, приурочені до дня Богоявлепин, Йордану, або
Водохрещ (19 січня), як називали цей день в народі. Після ранкового урочистого богослужіння в церкві процесія вирушала до річки чи водоймища.
Місце водосвятя прикрашали ялинками. Тут попередньо прорубували оплонки, ставили з криги хрест. Під час відправи дехто вмивався водою. Парубки і дівчата намагалися обризкати одне одного. На Гуцульщині часто це робили ті, які незабаром мали побратися. Як тільки священик занурював хрест в ополонку, присутні поспішали зачерпнути у дзбанок свяченої води. Хто швидше з цією водою добіжить додому, той буде щасливим. При цьому також стріляли —
«розстрілювали коляду», або, як казали гуцули, «проганяли вовків».
Якщо порівняти звичаєво-обрядові дійства Свят-вечора з водохресними, то можна дійти висновку: на Свят-вечір, як на початок найважливіших зимових свят, влаштовували урочисту вечерю. Взяти участь у ній кликали покійних предків, яких зогрівали ритуальним вогнем і годували ритуальними стравами, насамперед кутею і узваром. На Водохрещ, чи Йордан, цих «непростих гостей» виряджали до місця їх сталого перебування — за воду, яка з давніх-давен служила своєрідним пограниччям між живими і тими, що відійшли. Щоб ніхто з
«покликаних» не залишився в хаті, вживали і таких оберегів, як шум, стрілянина. У зимовому циклі простежується двочастинна структура давньої обрядовості: зустріч — проводи. Зустріччю предків починалися найважливіші зимові свята (Свят-вечір), а закінчувались проводами (Водохрещ ). Недаремно всі вечори поміж цими двома датами вважалися в народі і святими, і страшними.
Умовно завершував зимовий цикл святкових дат, за сучасним церковним календарем, день Петра Вериги. З ним народне повір'я пов'язувало прикмети, за якими визначали настання весни, передбачали, яке буде літо: «На Петра
Вериги труться криги»,— кажуть у народі.
Отже, з-поміж усіх церковних дат, які припадали на зимову пору, найважливіше значення мав період від Свят-вечора до Водохрещ. У ньому було найбільше обрядових дійств, якими намагалися забезпечити здоров'я, щастя і достаток, Переважна більшість із них була прямована на вшанування покійних предків.

Пояснення для праці в групах

1.      Чи правильно є поєдувати християнські звичаї з поганськими практиками.

2.     Приклади цього поєднання

Вільний мікрофон – презентація праці кожної з груп

(можна використовувати різний спосіб презентації; ватман, малюнок, театральна постановка і т.п.)

Пояснення теми (для поглиблення теми)

Текст, або подивитись відео.

https://youtu.be/rIFEw1d7WTk

Різдвяне інтерв’ю Блаженнішого Святослава для «5-го каналу»

— Христос раждається!

— Славімо Його!

— Хотілося би зразу говорити крізь призму Різдва про нас, тих, хто його святкує. Блаженніший нагадав, що наступний рік – Рік віри. Чи ті, хто святкують всі ці свята, є людьми віруючими?

— Якраз цей рік, який Святіший Отець Бенедикт XVI проголосив Роком Віри, має на меті, щоби всі ті, які себе називають віруючими, насправді перевірили, що означає для мене моя християнська віра? Що я знаю про ті істини, ті правди, які я, як віруюча особа, покликаний сповідувати? Ще одне дуже непросте питання: наскільки моя віра впливає на моє життя, тому що відомо, що християнство – це є релігія воплочення, втілення? Наскільки те, як я вірую, як я спілкуюся з Богом впливає на моє спілкування з моїм ближнім, на моє щоденне життя? В цей контекст лягає відповідь на Ваше запитання. Різдво справді є дуже важливим святом, дуже важливою нагодою для того, щоби обновити своє спілкування з Богом, з тою особою, з якою ми пов’язані нашою вірою. Тож питання віри під час Різдвяних свят є надзвичайно важливе і актуальне.

— А наскільки можна відновити первинну суть Різдва Христового, оскільки ми бачимо, що західний світ давно вже перевів це в сімейну традицію, коли сім’я з’їжджається, а довкола все суспільство перебуває в такому святково-комерційному руслі? В Україні, де традиції Різдва зберігаються, саме традиції, можливо, відмінили суть віри, оскільки це перетворюється на сімейне застілля. І хоча ще вміють і пам’ятають обряд колядування, але при цьому ні на Заході, ні в нас на Україні не відчувається, що це є народження Бога.

— Всі ті традиційні християнські звичаї, якими наш народ споконвіків святкує Різдво, є плодом певного переосмислення таїнства Різдва в контексті нашої української культури. Я думаю, що Різдво є нагодою повернутися до джерела, звідки наш народ почерпнув ці ідеї, ці елементи різдвяної радості. Чому ми святкуємо Різдво по-особливому? Це таке свято, яке, можливо, має свій шарм, своє таїнство. Я думаю, що як ми заглибимося в ті витоки, в ті джерела, тоді зможемо глибше зрозуміти, як ми сьогодні повинні святкувати Різдво. Я погоджуюся з вами, що сьогодні дуже часто Різдво втрачає християнський зміст і перетворюється чи то, можливо, на комерційне свято, яке святкують при допомозі продажі чи купівлі тих чи інших речей або ми десь губимо цей релігійний зміст і перетворюємо це свято на свято такого доброго гарного застілля і т.д. Але я думаю, що дуже важливо в тому Році віри відкрити для себе отой оригінальний чи властиво християнський зміст Різдва.

Святкуючи Різдво, ми святкуємо таїнство воплочення Божого Сина. Це є унікальна подія в історії людства. Ми кажемо, що момент народження Спасителя є центром історії людства, моментом, який назавжди поділяє історію Всесвіту на два моменти: до Різдва і після Різдва. В чому полягає ця унікальність? Святі отці говорили про те, що у Різдві ми бачимо унікальне поєднання Бога і людини. Таїнство воплочення полягає в тому, що Друга Божа Особа Пресвятої Трійці – Син Божий — став людиною. Тобто Бог настільки зблизився до людини, що Він не просто є поруч з нею, але є у ній. Святий Августин говорить, що Бог є глибше в мені ніж я є сам в собі. І таким чином вся історія людства сьогодні виглядає по-іншому, тому що Господь Бог, зокрема Ісус Христос, начебто увібрав в себе не тільки всю історію людства назагал, а історію кожного з нас. І таким чином ми вже ніколи не живемо своє життя, начебто ізольованими від Бога. Чому це є важливо для віруючої людини? Тому що віра – це є здатність людини бути в єдності з Богом. Це не є просто якесь знання про Бога.

Ми інколи говоримо про віру, як про приналежність до тої чи іншої конфесії, можна почути про віру, як про якесь релігійне переконання. Я би сказав, що і одне і друге не є повне, можливо, навіть і недосконале визначення віри. Вірою ми беремо участь у Божому житті. У таїнстві воплочення Бог бере участь у житті людини і таким чином відкриває для людини можливість брати участь в Його житті. Отці Церкви говорили про те, що в Різдві ми бачимо унікальний обмін дарами: Бог бере в людини її страждання, її неміч, навіть її гріх, а натомість дає людині тільки те, що притаманне тільки Йому: вічну радість, мир, любов. Таким чином те свято Різдва – це є свято такої невимовної Божої близькості до нас, Божої присутності в історії людини.

— Більшість християн мають вуха і не чують. Ми, люди ХХІ століття, люди емпіричного знання, ми хочемо все побачити, спробувати і це дуже легко видно на Святій Землі. Люди, які туди потрапили, які були у Вифлеємі, в Назареті чи в іншому місці, починають ту віру бачити і відчувати. Але не всі ж можуть відвідати Святу Землю. Як насправді передати оцю суть віри, а не набір доктрин, знань, тезисів?

— Ви торкнулися дуже глибокого питання: як сьогодні передавати віру? З одного боку – віра це є особистий досвід спілкування з Богом. Кожна людина якось по своєму переживає оте спілкування з Богом: чи то при допомозі якоїсь особистої історії, особистої історії розпачу, відчаю, радості, надії; досвіду власної сили, а відтак – власного безсилля; досвіду відвідання чи то враження, які хтось отримав під впливом якогось святого місця, чи краси Божого храму, чи навіть усвідомлення того, що це місце, чи ця земля пов’язана з тими історіями, про які ми читаємо у Божественному Євангелії. Але як сьогодні передавати цей досвід комусь?

Ви дуже влучно зауважили, що сьогодні ми маємо справу з фрагментацією людського досвіду. Ми бачимо, що часом батькам є дуже важко виховати своїх дітей, тому що виховання завжди є передаванням досвіду. Сьогодні дуже часто культурний розрив і трудність у спілкуванні між батьками і дітьми є більшими ніж між дітьми того самого віку у різних країнах земної кулі. Отож, сьогодні Христова Церква, зокрема Католицька Церква, шукає отого способу як передавати віру.

Зазвичай традиційним таким осередком, де християни передавали свою віру, була і є на сьогоднішній день сім’я. Чому? Тому що у сім’ї ми разом переживаємо великі події: ми разом переживаємо народження нового члена сім’ї, разом переживаємо втрату когось рідного чи близького, ми разом переживаємо радість якогось свята і разом сумуємо, коли нам щось не вдається. Тому той спільний людський досвід є дуже важливий для того, щоби можна було передати так само досвід спілкування з Богом. Скажімо, під час комуністичного переслідування у нашій Церкві віра збереглася саме завдяки сім’ї. Там, де ця ідеологія не могла проникнути, там передавалася ота надія людини на те, що навіть тоді, коли по-людськи ми не можемо змінити світ, але наша віра не є в людську силу, а в Божу дію і присутність. І саме це якраз у контексті Різдва ми намагаємося відсвяткувати і це передати нашим майбутнім поколінням.

— Блаженніший, за декілька днів до Різдва за новим стилем, так, як це святкувала більшість християнського світу, християни, готуючись до Різдва, спочатку почали готуватися до кінця світу згідно з віруваннями язичників. Як це пояснити, як це вкладається в голову християн?

— Я би сказав так: сьогодні сучасна людина сповнена привидами різних страхів. Страх полягає в тому, що сучасна людина навіть при допомозі різної сучасної технології, культури, засобів спілкування, відчуває, що дуже легко може втратити той такий маленький світ, який вона собі сама зробила. Ота певність в добробуті в один прекрасний момент може захитатися. І для тої людини це є кінцем її особистого приватного світу. І ті суспільні, психологічні страхи мандрують з одного кінофільму в інший, від одної вістки з Латинської Америки до Європи, до Азії, до іншої частини земної кулі. Я би сказав, що це існувало завжди. Такою є людина, тому що вона проектує свої бажання на своє життя і бачить, що між дійсним і бажаним завжди є велика різниця. Тому християни не є, я би сказав, до кінця відокремлені або невразливі до тих соціальних страхів, в яких живе сучасна людина. Очевидно, що, можливо, для християн це є нагода якось, може навіть під впливом власного страху, поцікавитися істиною своєї власної віри.

Очевидно, що для християн вчення про кінець світу не є так пов’язане з якимось катаклізмом чи кінцем календаря, воно є пов’язано з другим і славним приходом у славі нашого Спасителя. Тобто для християн це не є кінець, це є радше початок. От коли у Різдві ми бачили Ісуса Христа, який приходив у вигляді маленького Дитяти, то вдруге Він прийде як той, який має у своїх руках долю і життя не тільки людини, але всього Всесвіту. Тож християни, очевидно, мають здатність чи можливість переживати ці страхи сучасної людини в позитивному ключі.

— Блаженніший, колискою християнства завжди була Європа. Тепер Європа без мусульманського фактору просто не уявляється. Ці глобальні християни максимально комунікують із мусульманами, а мусульмани, в зв’язку із подіями останніх років, максимально виходять на стежину такої цивілізаційно-релігійної військової доктрини. Як має відбуватися тепер наша комунікація, адже Україна теж не ізольована від мусульманського фактору і з року в рік це буде наростати?

— Бачите, на Ваше питання я би хотів відповісти, ділячись своїм досвідом участі в Синоді єпископів, який відбувся у жовтні в Римі. Це був так званий папський Синод, де були присутні католицькі єпископи з цілого світу, в тому числі і з мусульманських країн. І що я зрозумів? Що цей феномен секуляризації, тобто втрати важливості релігійного фактору в житті людини, торкається не лише людей так званої західної цивілізації, точніше європейської. Цей феномен сьогодні має глобальні виміри, тобто люди втрачають зміст свого релігійного життя не лише в Європі, Сполучених Штатах, але так само на Близькому Сході в країнах, які традиційно ми знаємо, як країни мусульманські. Тобто мусульмани теж переживають оцю, я би сказав, можливо, трагедію втрати значення релігійного підґрунтя для їхнього особистого життя. І тому очевидно, що різні релігійні середовища реагують на це по-різному. Багато релігійних середовищ, і це не тільки торкається світу мусульманського, але теж це стосується і різних християнських церков, намагаються, я би сказав, в першому такому моменті себе захистити. І таким чином є велика спокуса і небезпека нової сили, нової хвилі так званого релігійного фундаменталізму. Цікаво, що Папа Бенедикт ХVІ, відвідуючи Ліван, назвав релігійний фундаменталізм таким собі релігійним сурогатом, якоюсь такою фальшивкою, яка з одного боку, можливо, є інстинктом самозахисту і причиною виникнення різного роду насильницьких реакцій з метою себе захистити або самоутвердити. Відповідь Католицької Церкви на цей культурний феномен є цілковито іншою. Ми не прагнемо закритися у собі, за всяку ціну намагаємося уникнути спокуси фундаменталізму. Нашою відповіддю навпаки є нова євангелізація, тобто відкриття до світу, намагання показати, що насправді релігійні вартості є центральними в людському житті, якщо людина хоче не втратити власну гідність і не загубитися у цьому мінливому світі, який сьогодні набирає ознак якогось всесвітнього хаосу. Тому нас якраз і турбують ці питання: яким чином ми, як віруючі особи, повинні жити сьогодні, як ми сьогодні повинні втілювати нашу віру в наше конкретне щоденне життя, як будувати нашу державу на християнських засадах і як тою нашою вірою, вірою в Христа, ділитися з нашими ближніми?

— Блаженніший, хотів би просити для наших глядачів 5 каналу благословення і Вашого привітання з нагоди Різдва Христового.

— Дорогі в Христі, у цей світлий празник Різдва Христового дозвольте мені сердечно всіх вас привітати! Ми сьогодні радіємо саме через те, що Бог є близько. «З нами Бог» — співає сьогодні Церква. Дуже часто сучасна людина відчуває себе покинутою і забутою, досвідчує власне безсилля щось змінити у своєму житті чи в житті суспільства, є безсилою для того, щоб, можливо, забезпечити якийсь гідний спосіб існування для себе і для своєї сім’ї. Але, можливо, ці обставини святкування Різдва акцентують істину про це, що спасіння є не від людини, але від Бога і цей Спаситель сьогодні народився. Більше того, те спасіння, яке ми так всі шукаємо, сьогодні кладеться в наші обійми з ніжністю новонародженої дитини. Я думаю, що Господь Бог вибрав найкращий спосіб, як зворушити людське серце, бо звичайно людина зворушується, коли бере в руки новонароджене дитя, бачить той потенціал, який Господь Бог заклав в цю нову істоту, яка приходить для життя. А сьогодні сам Бог об’являється людині у вигляді цієї дитини. Отож, нехай ця різдвяна радість буде сьогодні для нас джерелом надії, тим світлом, яке справді голосом нашої колядки обновить наші родини, нашу домівку і усе наше українське суспільство. Христос народився!

— Славімо Його!

Звичаї — скарб українського народу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна со­ціальна група мас свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчут­тя безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв'язана зі звича­ями народу. Звичаї народу — це ті прикмети, по яких роз­пізнається народ не тільки в сучасному, а і в  історичному минулому.Народні звичаї охоплюють усі ділянки гро­мадського, родинного і суспільного життя. Зви­чаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова — це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.У всіх народів світу існує повір'я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ні­де не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для свого народу. У нашого, українського народу існує повір'я, що від тих батьків, які не дотримуються зви­чаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понурий, завжди чи­мось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв люд­ських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаю­чись до України, як до матері, що вічно страж­дає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити сво­їх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові. Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів  і ще донедавна були розірвані різними держав­ними кордонами, але  звичаї нашого народу на диво близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близь­кість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працю­ють на руйнування єдности нашого народу. Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма укра­їнськими землями. Ця спільність мови та зви­чаїв завжди була тими вузлами, які зв'язували наш народ, коли він був штучно поділений дер­жавними кордонами. Не випадково в Україні існує повір'я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на святу вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам'яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть. Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об'єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культу­ру взагалі. У нас на Україні вже була на­ціональна культура, і Володимир Великий тіль­ки додав християнську культуру до своєї рід­ної, батьківської культури. Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких по духу, але різних за харак­тером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зу­стрічі, -поєднання староукраїнської, дохристиян­ської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїн­ське і де починається християнське. Бо старо­українські традиції ввійшли у плоть і кров на­ших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми від­значаємо свято Купала, на «Введіння» заклика­ємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кли­чемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде за­між цього року? Нарешті, діти, бавлячись вес­ною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли, Ой, дід -Ладо, сіяли, сіяли..

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід: «Ой, дід, дід і Ладо ...»

Все це — наша дохристиянська культура, на­ша найстарша традиція. Кутя — це символ уро­жаю, писанка — це символ народження весня­ного сонця. Зеленим гіллям наші предки охоро­няли своє житло від нечистих духів, що проки­даються (так еони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, мавок, перелесників ... Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо —- це поганський бог кохання і розмноження. На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства в Укра­їні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низ­ку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у на­ступнім році, багатство і добробут у дім госпо­даря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка -— дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та за­кликаються, щоб не діяли на шкоду людям і ху­добі. Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських ча­сів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мо­роза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі. Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, ві­ють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі цілющим бальзамом, який сповнює, її могутньою силою. 

Сімейні обряди та звичаї

Родильні обряди, що супроводжували народження дитини, ретельно обставлялися магічними діями та обереговими знаками, бо таїнство появи на світ належало до особливо делікатних сфер. Приймаючи роди, повивальна бабка намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру. Аби дитина росла здоровою, під час купання використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя». Весілля в середовищі українців було справжнім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона. Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини. Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Поки молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці – заміжні й добропорядні жінки – готували коровай та весільне печиво (теремок, шишки, калачики, полюбовники). Головним весільним хлібом в українському весіллі був коровай. Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка – після цього розпочиналися загальні веселощі. Архаїчний обряд покривання на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував мотузочок, який тримав металеві прикраси в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на голові, вдягати очіпок, а зверху вив'язувати перемітку чи хустку. Важливою складовою весільної обрядовості досі залишається вінчання – церковне освячення шлюбу.

Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок. Коли вмирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки або перемітки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти. Особливо делікатно ставилися до душі померлого: заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного. Особливою магічністю позначалося винесення труни з небіжчиком, оскільки це пов'язувалося з захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносили ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав. Українці суворо дотримувалися напівцерковного звичаю "печатати" могилу, якого не знають інші народи. Священик під церковні співи позначав лопатою хрест над могилою, а потім навхрест кидав на труну землю. По закінченні похорону для всіх присутніх улаштовували трапезу, обов'язковою стравою на якій було коливо — варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір'ям, повертався додому протягом дев'яти днів. Наступного дня на могилу несли сніданок («будили покійного»). Цим завершувався похорон, і цим же розпочиналися поминки. Відзначення окремих поминальних днів пов'язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть. Отож, вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев'ятий — дух, на сороковий же день тіло перестає існувати.

Календарні свята й обряди

Календарна обрядовість поділяється на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, і з іншого – до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності. Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодніРіздва (7 січня) і закінчується Водохрещею (19 січня). Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове); Старий Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення та Обрітення. Вечір напередодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких – різдвяна кутя (страва з пшениці, меду, маку та горіхів) та узвар (компот із сухофруктів). Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих. Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та усій родині. Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов'язувався з найважливішою життєвою справою – закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Тому весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії. Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень – свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень – це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок. У Вербну неділю освячували в церкві лозини верби, якими потім шмагали домочадців та худобу. На Великдень освячуються заздалегідь приготовані паски (святковий хліб) та писанки (великодні яйця). Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (початок вересня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Іллів день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята – богів Лада, Ярила, Громові свята та ін. Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Особливою поетичністю та чарівністю визначаються купальські свята. Існувало повір'я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання. Тому в ніч на Купала сміливі шукали в лісі квіт папороті, дівчата ворожили на вінках, молодь над водою запалювала вогні і стрибала через них: купальські вогні та купальська вода мали цілющу та очищувальну силу. Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а ввібрав окремі звичаї та обряди. Їх загальний характер визначався станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць. Розпочинається осінній цикл із свята Семена, котре колись збігалося з новим церковним роком, і включає такі свята та обряди: Семена, Покрови, св. Димитрія, Кузьми та Дем'яна, Введення, Катерини, св. Георгія, Андрія, св. Варвари та св. Миколи. Обряди осіннього циклу переважно були спрямовані на родинне життя. З Покрови починалися весілля. Інші свята осіннього циклу також були пов'язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення,  Катерини і Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.

Нині багато традиційних звичаїв поступово відходять у минуле, проте в сучасній обрядовості зберігаються окремі їх елементи, які використовують при святкуванні найпопулярніших народних свят

Д/з

Організувати, або взяти участьу вертепі при парафії.

Підготувати короткий виступ, презентацію про ваші свята на наступну зустріч.

Молитва

Так як це остання зустріч перед Різдвом, пропонуємо разом заколядувати Бог предвічний.